Порожнини. Діалоги з глядачем

 

  • Чому в них немає рук?

 

  • Бо вказую на можливість такої втрати, де страждає все, що не тримається корпусу (лат. corpus — «тіло, єдине ціле»). Бо натякаю на корпуси античних скульптур у музеях, у яких бракує рук, а часом і голів. Якщо ж попри час їхні тіла зберегли деякі з органів, то це відбулося тому, що ці органи утворювали певну монолітну форму разом із головним масивом тулуба. Або ставали продовженням генерального руху тіла, були частиною корпусу в сенсі цілісного бойового з’єднання.

 

  • Але все рівно, чому ми бачимо частини тіл? Це натяк на військову травму? На поле бою, де фрагменти того, що має бути цілим, вказують на плач і рану?

 

  • Радше я міркувала про спорідненість між «Trauma» і «Traum». Про жахи війни, які сонний розум воліє бачити чимось на кшталт стихійного лиха, та імерсивний театр сну, де чин сплячого вільний від моральних принципів. Себто, вказуючи на приналежність цих тілесних фрагментів до людського або до живого, я вживаю метафору та водночас говорю буквально. Так, війна не лише владна забирати життя або тіло по частинах, але й задавати питання, з відповіддю на які так спокусливо зволікати за мирних часів.                                                                                                                                                                            

 

  • Все ж таки, ми бачимо око чи отвір? Окрім того, у вас є кімнати, де око дивиться всередину ззовні. Це може символізувати вихід?

 

  • Після того, як я побачила камери Заксенгаузену (KZ Sachsenhausen), довго думала про те, що оглядала жахаючі своєю граничною порожнечею кімнати крізь двірне вічко з точки зору наглядача, – зайти всередину було не можна. Але саме ця оманлива позиція спостерігача, що нібито володіє ситуацією, розкрила мені очевидність легкості, з якою можна опинитися всередині. Ти наче споглядаєш ззовні, не усвідомлюючи, що насправді дивишся на себе. Віднаходити сили глядіти у вічі своєму страху може бути виходом із тієї замкненої пустки.

 

  • І все ж, ці діри…

 

  • Порожнини, так. Ціле не вийде розібрати на частини, тому таке акуратне розчленування робить людину схожою на ляльку, яку зазвичай збирають із огляду на спроможність до імітаційних рухів. У берлінському Bode-Museum майстерно виготовлених ляльок легко відрізнити від скульптур за штучністю пози. Якщо на додаток згадати танок із лялькою з «Казанови» Фелліні, можна намацати рими між імітацією нормальності, аморальністю діяльності уві сні та втратою чи-то травмою, як наслідком заміщення життя певним алгоритмом дій. Корпуси античних скульптур (без рук, голів або ніг) теоретично мали би бути подібними до ляльок або поранених на війні, але насправді вони зберігають потугу цілого тіла.

 

Окрім решти, мені би хотілося, аби тіла з порожнинами нагадували про Голову Адама, про це вмістилище розуму першої людини, що є не стільки символом смертності, але радше відваги перед обличчями смерті і життя.

 

Влада Ралко, травень 2025. Берлін, Фронау

Work in progress at the a_brucke residency by Chervonechorne Art Group